А ты живешь по законам доброты, мудак?!
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
У мене тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Несу я ніжність у світи жорстокі,
її бджолою брала я з століть,
Щоб в ці скажені і трагічні роки
Коханому хоть хвильку пробриніть.
Я хочу дати зоряного сина
Тому, що рветься крізь ракетний грім,
І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм.
Ви шлюбну постіль стелите грошима,
Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими
П'ють кров душі, як золоті п'явки.
А в мене ж тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
***
Були руки і ноги в соняшника,
Було тіло — шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром…
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду, —
І раптом побачив сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск.
Воно їхало на вельосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
У золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму
Дядьку, хіба вам жалко?!
Поезіє, сонце моє оранжове!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриє тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
***
Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим серцем в мур зажур,
Ми розквитаємося з горем
На рівні вічних партитур!
Летить прокльон в зимовий сон, -
Ми розкутурхаєм в двобої
Людський граніт, людський гудрон
Багряним громом сили тої,
Що нас розчахує з добра, -
Так б'ють з сердець протуберанці –
Повстанці сонця... Біль вмира
У грандіознім сонцетанці,
В космічнім клекоті тортур!..
Так розкошуємо з добра
На рівні вічних партитур!
***
Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.
Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, світильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.
Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.
Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.
***
Зелена брамо, одчинилась ти,
І вийшов я, годований вітрами,
Ще тьму вітрів лишилось перейти
Й вернути, як до мами, знов до брами.
Зелена брамо, ти з трави й води.
Земля зелена — ось зелена брама!
І кожен з нас йде звідти, йде туди,
Людина й лист — одна зелена драма...
Тож йди шляхетно і тримай свій стяг,
Лише добром ти нарихтовуй човни,
Мізерну мить ти вдома, не в гостях,
Тож мить мізерну вічністю наповни…
Світ твориться! По граму! Скільки драм!
З піску життя ці золотаві грами...
Тож не зрони, а сотвори свій грам,
Йдучи від брами і йдучи до брами...
***
Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилося, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.
Уся — з найтемнішого світла,
Уся — з найсвітлішого змроку
Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла,
Долаючи купіль жорстоку.
Десь там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті,
Таємниця життя вибухала,
Золотиста і зірна насподі.
І жахала вона бездонністю,
І манила вона мерехтливістю.
У закони лягла беззаконністю —
Таємничою справедливістю.
***
Я дивлюся на світ здивовано,
І дивіння моє — здивування,
Все одивлене, все одивоване,
Дива дивові оддавання.
Я дивлюся на світ зачаровано,
Чари в чарах, чар чарування,
Все покроплено, все покраповано –
Чарів чара моя остання.
Я дивлюся на світ засвічено,
Світлом світла моя світлиця,
Свічка свічена, свіча моя вічна,
Моя свічечка білолиця.
Я дивуюся свому дивленню,
Я освідчуюсь світу світлому,
Такому юному, такому дивному
Моєму світові...
***
Горить горобина на білім листку,
На білім снігу палить долю хистку,
Туга і ясна, мов калина-дитина,
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – чатує вона,
Зоріє в снігу, наче бризки вина,
Сміється із викликом, юна, невинна,
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – намисто її
Порвали й розсипали губи мої,
І в цьому моя божевільна провина.
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина, мов кров на снігу
Пролив хтось в цю ніч, в цю шалену югу,
І все це сповиє бинтом хуртом.
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – це сонячний гріх
Розсипало сонце по всюдах усіх,
Бо вся вона з губ – ось провина єдина.
Горить горобина, горить горобина.
***
Червоні троянди у чорному листі.
Фари червоні у чорному місті.
Губи червоні од пристрасті чорні,
Спалюють місто у чорному твісті.
Збілені білі – з безкров’я збілілі!
Червоні Гудзони в прачорному тілі!
Чорні до млості! Чорномажорні!
Вчаділі чорним! Громи почорнілі!
Чорне життя на білому світі –
Чорні попали до білих у сіті!
Та кажем очима, як правдою в корені,
Білки в чорних білі, як фари нескорені!..
***
Тисяча ворон тут кряче й кряче,
Триста тисяч літ життя неначе,
А малий цвіркун одне життя цвіркоче,
В тисячі секунд згубитись, видно, хоче.
Крапля з сонцем падає додолу
В мить малу, щемливу й захололу.
Я живу якусь секунду в світі,
Але все тримаю на приміті:
Тисячу ворон цих язикатих,
Крапелину із ворин рапатих,
Цвіркуна – малого одчайдуха,
Що на повні груди пісню дмуха,
Лист, і свист, і шемровіння гілки,
І контральто золотої бджілки,
Все минуще – суще та пропаще.
А себе тримати – щонайважче…
***
Я належу вітрові. Чому?
Сам того до тями не візьму,
Але твердо знаю, що вітри
Мою душу зносять догори.
Я належу сонцеві. Дива?
І мені ненависна моква,
І лиш сонця золоті стовпи
Мого духа золотять степи.
Я землі належу. Весь. До дна.
А до сонця золота струна
Тчеться вітром,
тчеться від землі –
Я пливу до сонця на крилі.
Душу носять по світах вітри.
Серце мчить крилато догори.
Я ж землі належу. До кісток.
До майбутніх буйних пелюсток.
***
Не дітись, не дітись мені від вогню!
О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
Куди не піду я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний.
Пекучий, палючий — на всі небеса,
І падає з нього вогненна роса,
Бо небо роздерто, і думи роздерті,
Три чисниці, може, лишилось до смерті,
Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельної муки...
Лиш я намагаюсь до нього іти,
Тікає він геть в несусвітні світи,
Лиш я намагаюся вирвати сина,
Де мучить його вогняна хуртовина,
Я прагну до нього — він прагне від мене,
І котиться німбом те коло вогненне...
Іван ДРАЧ
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
У мене тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Несу я ніжність у світи жорстокі,
її бджолою брала я з століть,
Щоб в ці скажені і трагічні роки
Коханому хоть хвильку пробриніть.
Я хочу дати зоряного сина
Тому, що рветься крізь ракетний грім,
І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм.
Ви шлюбну постіль стелите грошима,
Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими
П'ють кров душі, як золоті п'явки.
А в мене ж тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
***
Були руки і ноги в соняшника,
Було тіло — шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром…
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду, —
І раптом побачив сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск.
Воно їхало на вельосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
У золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму
Дядьку, хіба вам жалко?!
Поезіє, сонце моє оранжове!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриє тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
***
Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим серцем в мур зажур,
Ми розквитаємося з горем
На рівні вічних партитур!
Летить прокльон в зимовий сон, -
Ми розкутурхаєм в двобої
Людський граніт, людський гудрон
Багряним громом сили тої,
Що нас розчахує з добра, -
Так б'ють з сердець протуберанці –
Повстанці сонця... Біль вмира
У грандіознім сонцетанці,
В космічнім клекоті тортур!..
Так розкошуємо з добра
На рівні вічних партитур!
***
Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.
Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, світильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.
Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.
Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.
***
Зелена брамо, одчинилась ти,
І вийшов я, годований вітрами,
Ще тьму вітрів лишилось перейти
Й вернути, як до мами, знов до брами.
Зелена брамо, ти з трави й води.
Земля зелена — ось зелена брама!
І кожен з нас йде звідти, йде туди,
Людина й лист — одна зелена драма...
Тож йди шляхетно і тримай свій стяг,
Лише добром ти нарихтовуй човни,
Мізерну мить ти вдома, не в гостях,
Тож мить мізерну вічністю наповни…
Світ твориться! По граму! Скільки драм!
З піску життя ці золотаві грами...
Тож не зрони, а сотвори свій грам,
Йдучи від брами і йдучи до брами...
***
Десь там, у найвищих глибинах,
Десь там, у найглибших висотах,
Таємниця вродилося, як пелюстина,
Як бджола в золотистих сотах.
Уся — з найтемнішого світла,
Уся — з найсвітлішого змроку
Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла,
Долаючи купіль жорстоку.
Десь там, в найпалкішому холоді,
Ген там, в холоднючій спекоті,
Таємниця життя вибухала,
Золотиста і зірна насподі.
І жахала вона бездонністю,
І манила вона мерехтливістю.
У закони лягла беззаконністю —
Таємничою справедливістю.
***
Я дивлюся на світ здивовано,
І дивіння моє — здивування,
Все одивлене, все одивоване,
Дива дивові оддавання.
Я дивлюся на світ зачаровано,
Чари в чарах, чар чарування,
Все покроплено, все покраповано –
Чарів чара моя остання.
Я дивлюся на світ засвічено,
Світлом світла моя світлиця,
Свічка свічена, свіча моя вічна,
Моя свічечка білолиця.
Я дивуюся свому дивленню,
Я освідчуюсь світу світлому,
Такому юному, такому дивному
Моєму світові...
***
Горить горобина на білім листку,
На білім снігу палить долю хистку,
Туга і ясна, мов калина-дитина,
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – чатує вона,
Зоріє в снігу, наче бризки вина,
Сміється із викликом, юна, невинна,
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – намисто її
Порвали й розсипали губи мої,
І в цьому моя божевільна провина.
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина, мов кров на снігу
Пролив хтось в цю ніч, в цю шалену югу,
І все це сповиє бинтом хуртом.
Горить горобина, горить горобина.
Горить горобина – це сонячний гріх
Розсипало сонце по всюдах усіх,
Бо вся вона з губ – ось провина єдина.
Горить горобина, горить горобина.
***
Червоні троянди у чорному листі.
Фари червоні у чорному місті.
Губи червоні од пристрасті чорні,
Спалюють місто у чорному твісті.
Збілені білі – з безкров’я збілілі!
Червоні Гудзони в прачорному тілі!
Чорні до млості! Чорномажорні!
Вчаділі чорним! Громи почорнілі!
Чорне життя на білому світі –
Чорні попали до білих у сіті!
Та кажем очима, як правдою в корені,
Білки в чорних білі, як фари нескорені!..
***
Тисяча ворон тут кряче й кряче,
Триста тисяч літ життя неначе,
А малий цвіркун одне життя цвіркоче,
В тисячі секунд згубитись, видно, хоче.
Крапля з сонцем падає додолу
В мить малу, щемливу й захололу.
Я живу якусь секунду в світі,
Але все тримаю на приміті:
Тисячу ворон цих язикатих,
Крапелину із ворин рапатих,
Цвіркуна – малого одчайдуха,
Що на повні груди пісню дмуха,
Лист, і свист, і шемровіння гілки,
І контральто золотої бджілки,
Все минуще – суще та пропаще.
А себе тримати – щонайважче…
***
Я належу вітрові. Чому?
Сам того до тями не візьму,
Але твердо знаю, що вітри
Мою душу зносять догори.
Я належу сонцеві. Дива?
І мені ненависна моква,
І лиш сонця золоті стовпи
Мого духа золотять степи.
Я землі належу. Весь. До дна.
А до сонця золота струна
Тчеться вітром,
тчеться від землі –
Я пливу до сонця на крилі.
Душу носять по світах вітри.
Серце мчить крилато догори.
Я ж землі належу. До кісток.
До майбутніх буйних пелюсток.
***
Не дітись, не дітись мені від вогню!
О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
Куди не піду я, мов кінь вороний,
Мене здоганяє сам хрест вогняний.
Пекучий, палючий — на всі небеса,
І падає з нього вогненна роса,
Бо небо роздерто, і думи роздерті,
Три чисниці, може, лишилось до смерті,
Той огненний хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджено в руки,
Бо губи горять од пекельної муки...
Лиш я намагаюсь до нього іти,
Тікає він геть в несусвітні світи,
Лиш я намагаюся вирвати сина,
Де мучить його вогняна хуртовина,
Я прагну до нього — він прагне від мене,
І котиться німбом те коло вогненне...
Іван ДРАЧ
-
-
23.06.2009 в 22:04-
-
23.06.2009 в 22:17Постановка по Драчу
-
-
23.06.2009 в 22:23-
-
23.06.2009 в 22:48Ну, это уже другая совсем другая постановка!
-
-
23.06.2009 в 22:58-
-
23.06.2009 в 23:48Прекрасен был же)
Ага. Я скучаю
-
-
24.06.2009 в 00:06-
-
24.06.2009 в 00:26Давай